Додому Новини Веселі проходи Коломиєю

Веселі проходи Коломиєю

0
Поділитися
Малюнок: Ігор БЕЖУК

І. ВУЛИЦЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Нема на світі українця, який не був би в Коломиї, і нема на світі європейця, який не чув би про Коломию. Однак, якщо ви саме той єдиний, хто не був чи не чув – вам крайня пора завітати до тієї Коломиї.

Don Yapon

Знайте, що до Коломиї можна зайти чи заїхати з чотирьох сторін світу: з івано-франківського напрямку – на приміське село Шепарівці і на вулицю Карпатську (колись це називалося Надвірнянське передмістя); з чернівецького напрямку – на приміське село Королівку і на вулицю Гетьмана Мазепи (колись це називалося Снятинське передмістя); з тернопільського напрямку – на місто Городенку, приміське село П’ядики і на вулицю Петлюри (колись це передмістя ніяк не називалося); з Гуцульщини на – приміське село Нижній Вербіж, мостом через Прут (колись це називалося Кутське передмістя).

До Коломиї можна їхати потягом, автомобілем, мопедом і велосипедом, скутером, конем, верблюдом. Можна ще залетіти літаком, гвинтокрилом, повітряною кулею. Можна зайти ногами і навіть навкарачки.

Якщо ви їдете, то наберіться терплячості, бо заки дістанетеся середмістя, вам доведеться минути чимало крамниць, будиночків, установ, закладів, фірм, а особливо дорожніх знаків та ямок. Коломийські дороги нагадують про Першу й Другу світові війни, про наші безконечні вибори, про порожню державну скарбницю і т. д. Проте, я не хочу вас налякати – коломийські дороги цілком придатні до їзди. Просто вас трохи погиркає, потрясе, і вам забагнеться смачно попоїсти. Але не кваптеся…

Отож з котрого боку ви не в’їдете до Коломиї – всі шляхи приведуть вас до ратуші. Ратуша – це європейський символ міста, це подих давнини, це місце побачень і зустрічей, зрештою там сидить міська влада. На другому поверсі – крісло мера, на яке що чотири роки претендує десять і більше кандидатів. Звичайне крісло, не трон, але має якусь невідому магію… А бути коломийським мером – це не аж така радісна справа. Приміром, у 1934 році міського голову Санойцу жінки закидали гнилими яйцями, оскільки він не дав їм авдієнції. За перших совітів відучили громадян кидати яйцями у свою владу. У 1940 році коломийці пошепки переказували, яку «авдієнцію» мала у червоного голови міста товаріща Красносєльського поважна коломийська пані. Та пані, полька за національністю, готувалася до зустрічі з паном головою, як у старі добрі часи: напудрилася, підмалювалася, випрасувалася, одягла капелюшок з сіточкою. За її переказом, Красносєльський зустрів її, тримаючи ноги на столі, і спитав: «Што вам нужна?». Коли пані розміреними словами розповіла, що її привело до пана голови, «товаріщь прєдсєдатєль» схопився на ноги, кинувся до неї, мовби хотів бити, і, показуючи рукою на двері, гаркнув: «Вон!». Уже від цього могла померти справжня коломийська пані…

Щодо традиції кидати яйцями у коломийських мерів, то в совіцькі часи вона пропала, а за України цього не роблять просто з тієї причини, що яйця надто дорогі…

Коломийська ратуша збудована 1877 року і формувала європейське середмістя. У ній сидів магістрат, і лише в радянський період тут понад 40 років квартирувало медичне училище. В один період тут лікували зуби і діти лякалися ратуші. А на її невеличкому подвір’ї на початку 1960‑х періодично з’являлися звіринці, і в середмісті вили вовки та кричали тропічні птахи.

З проголошенням Не­залежності історична правда перемогла і в ратушу знову повернулася влада, хоч зачуваємо, що є думки щодо переходу влади в інше приміщення. Головною ратушевою атракцією в період Незалежності стала подія 17 березня цього року, коли червона автомашина заїхала у двері ратуші. Тоді про Коломию заговорили на півсвіту…

Малюнок: Ігор БЕЖУК
Малюнок: Ігор БЕЖУК

У 1956 році на фасаді ратуші встановили меморіальну таблицю Іванові Франкові, якого у березні 1880 року заарештували шандарі та привели до ратуші. Правда, ув’язнення він відбував в іншому приміщенні, але ті, що встановлювали таблицю, того не знали. Франко, здається, їм це простив…

Ратуша бачила великих європейських достойників: від цісаря Франца Йосифа І (1880 р.) і його престолонаслідника Карла (1912 р.) до керівників Польщі: Пілсудського (1922 р.), Мосціцького (1937 р.), Ридз-Сміґлого (1939 р.). Тут був у 1939 році славнозвісний радянський Микита Хрущов, а вже за України і Леонід Кучма (1994, 2000 рр.), і Віктор Ющенко (2000, 2004 рр.) і багато-багато інших відомих депутатів і урядовців, а також послів різних країн світу, не кажучи про туристів і лайдаків.

Під ратушею відбувалися головні коломийські події. Тут місто зустрічало цісарську родину, тут марширували на бій за Україну стрільці УГА, тут відзначали 750-річчя Коломиї і веселилися на День міста. Всього не перелічити та й чи вам конче знати всі коломийські події?

Помірявши оком ратушу, яка має вгорі годинник, що у певні години мелодійно бамкає, ви швидко вирішуєте, з котрого боку варто оглядати Коломию. Я, наприклад, порадив би зачати з вул. Михайла Грушевського. Якщо ви стоїте під ратушею очима до Шевченка, а плечима до Франка, то вул. М. Грушевського буде ліворуч. Зрештою, це можна прочитати на будинковій табличці, якщо ви, звісно, приїхали не з Філіппін чи з Китаю. Прохід цією вулицею займе яких 25 хвилин.

Найперше, що впаде вам у вічі, це, звичайно, греко-католицька церква Святого Михайла, яку 1855 року почав будувати о. Іван Озаркевич, а закінчував – о. Лука Данкевич. Її колись розписували відомі художники: Корнило Устиянович, Валеріан Крицінський та Міклош, а в наш час – Роман Захарчук. У святкові дні тут правлять служби і гарно співає церковний хор. Варто також сказати, що вищезгадані священики мають великі заслуги перед Коломиєю: о. Іван Озаркевич організував перший в Галичині український драмгурток, який ще 1848 року грав вистави, а о. Лука Данкевич – це перший український байкар. Такі колись були отці духовні в Коломиї…

Вступіть до цього храму, подякуйте Господу за щасливий приїзд до Коломиї.

Одразу ж за церквою і прицерковним будиночком вулицю перетинає Кринична вулиця, а тому вважайте. Тут стоїть світлофор, але ви одним оком дивіться на світлофор, а другим на дорогу – так безпечніше.

Далі під №13 є найстаріша коломийська аптека (№ 32), збудована 1887 року за типовим європейським проектом. Там можна, звичайно, купити парацетамол, креон чи аспірин, але ж ви в Коломиї не повинні захворіти. Це ж не курорт, це історичне місто! До слова, саме в цій аптеці перебував лиховісний Річард Руквуд, якого вистежив знаменитий Шерлок Голмс. Принаймні про це оповідає детективна книжка Миколи Савчука.

Але ви далі манджаєте лівим боком вул. Михайла Грушевського, де впадають у вічі будівлі ХІХ ст., трохи видозмінені представниками ХХІ ст. Перші поверхи зайняті бізнесом, і тут можна купити смачну булочку чи італійські мешти, оформити туристичну подорож до Чорногорії тощо. Колись тут також продавали і купували.

Перетнувши ще одну поперечну вуличку, Гетьманську, де вже нема світлофора, ви наближаєтесь до міськрайонного суду під №29. Він стоїть над потічком. Ви з острахом минаєте цю двоповерхову будівлю і крокуєте далі. А далі – знову старі будівлі, які після реставрації засяють первісною красою. Але ніхто їх не рихтує. Може, до другого вашого приїзду їх хтось полагодить, і ви клацнете тут кілька разів своїм цифровим фотоапаратом чи смартфоном.

У будинку №43 упродовж 1926 – 1939 років діяла українська семирічна школа ім. Івана Франка Товариства «Рідна Школа», а під №45 – у 1921 – 1939 роки – школа ім. Тараса Шевченка. Тепер по тих важливих навчальних закладах не лишилося й сліду. Натомість тут крамниці, бар і т. д. Згадана школа ім. Франка фіґурує в цікавому контексті допису до головної галицької щоденної ґазети «Діло» за 9 червня 1937 року. У ньому йдеться про те, що 23 травня того самого року в салі Каси Ощадности (тепер Народний дім) відбувалося Свято матері, на якому діти з школи ім. Франка відтанцювали два танці… без музики. «Розуміється, тим зіпсовано обидва танки: вийшли німо й не залишили ніякого вражіння, а властиво залишили прикре вражіння». Отаке-то бувало в старій Коломиї. Тепер німі танці назвали б постмодерною хореоґрафією…

А щодо старої школи ім. Т. Шевченка, то в Коломиї пам’ятають історію з двома веселими братами Ладзьом і Сясьом – синами бідного містянина Ґінчицького. У 1930-і роки вони насмілилися понищити у школі портрет керівника Польщі Юзефа Пілсудського через його антиукраїнську політику. За це Ладзьо був битий у школі від тата, хоч тато був тієї самої думки, що й син. Але тоді панувала Польща, а вчитель-шовініст Сап’ян зажадав кари для малого Ґінчицького. І хоч панувала Польща, та одного вечора в Сап’яна хтось повибивав вікна. Досі ця кримінальна коломийська справа не розкрита…

Вас може спантеличити №47, адже тут очевидна еклектика стилів і перегук австрійських архітектурних смаків з радянськими. Проте ця будівля може вам дуже знадобитися, якщо ви мандруєте, наприклад, з псом. Тут є ветеринарна аптека, і коли ваш собака в Коломиї почав кашляти, ви можете придбати тут для нього ліки.

Ви ідете далі лівим боком і не дивитесь направо. Назустріч вам снує море люду, це переважно гуцули з гірських сіл. Вдивіться у їхні обличчя – може, хтось з них нагадає вам Довбуша чи Дзвінку. А якщо побачите жінку з бисагами, то доторкніться до бисагів і задумайте бажання. Воно неодмінно здійсниться…

Ось ви вже на Коломийській автобусній станції, з якої від 1961 року відправляються в різні напрямки автобуси, буси й таксі. Між іншим, перші автобуси в Коломиї з’явилися ще в 1910-і роки, задовго до приходу більшовиків. Тепер з Коломиї вирушають заповнені автобуси на Варшаву, Люблін, Перемишль, Прагу, а буси навіть їздять на Італію. Отож ви можете з Коломиї, скажімо, відправитись до Риму, правда, для цього доведеться їхати до Києва, щоб відкрити візу. Гадаю, ви розумієте, що Європа не думає вводити з Україною безвізовий режим.

На автостанцію не повертаєте, бо там особливо нема на що дивитися. За автостанцією під №97 є приватний двоповерховий торговий комплекс «Гетьман», де гарячої пори можете купити собі морозиво чи мінеральну воду, а також побачити вгорі викарбуваних українських гетьманів.

Ви вже недалеко від р. Пруту і, минувши автокільце, знову бачите різні крамниці, фірми, ошатні будівлі коломийців і нарешті впираєтеся в Прут. І тут нагадуєте рядки з відомої пісні:

  Понад Прутом моя Коломия,

  Лине пісня її голосна…

І хоч мостом можна перейти на Гуцульщину, ви лише здалеку оглядаєте карпатські верхи, бо це вже тема іншої екскурсії. А ви маєте побачити Коломию! Тому ви кілька секунд озираєтеся і завмираєте: тут прадавня Коломия, звідси заселялася теперішня Коломия. Тут жила міська голота, і це називалося Руським кутом. Десь неподалік простягається Стара дорога, якою предки в’їжджали в місто, платили тут мито, лагодили вози, гомоніли між собою. А ще на мості у давнину стояла якась Баба, і ту Бабу треба було цілувати. По навколишніх селах мами й досі ще кажуть дітям: «Як будеш чемний, то візьму тебе до Коломиї, але там на мості мусиш цілювати бабу». Гадаю, ви також слухняні й чемні, тому теж у Коломиї…

Тепер ви рухаєтеся правим боком вул. М. Грушевського, назад до ратуші. Знову минаєте ошатні будівлі коломийців та крамнички, відтак – автокільце. Неподалік бачите дерев’яну церковцю, яка, правда, стоїть на вул. Карпатській. Але ж ви не можете її оминути і, порушуючи маршрут, повертаєте ліворуч до древнього храму. Його коломийці ще називають Монастирком.

Історики пишуть, що на місці нинішньої церкви Благовіщення у давнину стояв цілий монастирський комплекс: власне монастир, церква, дзвіниця, прицерковні споруди. У вирі століть залишилася лише церква й дзвіниця. Вони занесені до пам’яток української дерев’яної архітектури. Благовіщенська церква датується 1587 роком, у 1648 та 1767 роках її реставрували, а в 1845 – перебудували. Вона є яскравим утіленням талановитих гуцульських майстрів, і навіть незугарні двері, які встановили тут нові власники, не псують краси цього зодчеського витвору.

Так само вабить око і старенька дерев’яна дзвіниця, і могила, увінчана хрестом. Треба сказати, що навіть у совіцькі часи сюди сходилися коломийці, щоби вшанувати полеглих. Найперше йшлося про борців за волю України.

Одразу ж за церквою Благовіщення розташований давній коломийський некрополь. Тут чимало історичних поховань, зокрема вічний спочинок на цьому цвинтарі знайшли такі дорогі для українців особи, як письменники Андрій Чайковський та Іван Зубенко; о. Лука Данкевич; відомі видавці брати Білоуси; видатний громадський діяч Кирило Трильовський; митці Остап Цвєчек, Стефанія Ковбуз, Зенон Кирилович; педагоги Роман Коссар, Роман Рубінґер, Осип Кузьма, Марія Кузьма-Колцуняк; видатні актори Іван та Іванна Біберовичі, Микола Бенцаль (автор скульптури Литвиненко), Амброзій Нижанківський, Тінський; засновник Музею Гуцульщини Володимир Кобринський і довголітній охоронець фондів цього музею Любомир Кречковський; професори Коломийської гімназії Лев Дольницький, Богдан Левицький, Йосиф Чайківський, Григор Дрогомирецький, Юліян Насальський, Орест Кузьма, Леонтій Кузьма, Григорій Тимощук, Іван Храпливий, Юліян Ковалів, на чолі з директором Прокопом Мостовичем; лікарі Зенон Левицький і Олександр Козакевич; сотник УГА Зенон Чолган, хорунжий УГА Володимир Турянський, старший булавний УГА Олекса Ганцюк. А ще тут багато хрестів над стрільцями УГА… Періодично невідомі негідники паплюжать ці поховання, а нормальні люди – відновлюють. Коломийський краєзнавець Степан Андріїшин склав реєстр цвинтаря, який, проте, досі не виданий.

На цьому цвинтарі в Коломиї заповів себе поховати перший директор Коломийської української гімназії Софрон Недільський, який несподівано помер 1917 року в польському місті Бяла. Проте, ви самі розумієте, що коли в Україну ніяк не можуть перевезти прах Симона Петлюри й Степана Бандери, то що вже казати про Софрона Недільського…

Саме тут, на Монастирку, слід шукати розгадки однієї з коломийських загадок: чому коломийське храмове свято припадає на Спаса? Відомо, що в Коломиї донедавна не було церкви Спаса. Чого ж тоді віруючі коломийці і віруючі з навколишніх сіл поспішають 19 серпня на празник до Коломиї? Мабуть, тому, що колись тут і стояв або Спаський монастир, або церква Спаса. Але сучасні коломийці відновили історичну справедливість, збудувавши аж два собори: Преображення Господнього та Преображення Христового. Отже ж, тепер Коломия має до храмового свята і два храми Спаса. Ну а якщо ви будете в Коломиї саме в ті серпневі дні, то побачите прикрашені кошики з яриною та повеселитеся на Дні міста.

Ось так, я казав, що на вул. М. Грушевського вам вистачить 25 хвилин, а ви вже затрималися коло церкви Благовіщення добрих 20 хвилин. Вибачте. Але я радий, що ви не оминули цієї пам’ятки.

Тепер ви повертаєтесь на правий бік вул. М. Грушевського, оминаючи по дорозі колишню плебанію. Неподалік – автопідприємство і заправна станція, але ж вам транспорт нині не потрібен, бо ви – незалежний мандрівник.

Ось ви вже біля готелю «Прикарпаття», яким Коломия особливо пишалася в радянські часи. П’ятиповерхова будівля під №82 збудована 1973 року і могла прихистити понад 150 постояльців. Свого часу на його ліжках ночували такі популярні українські кіноактори, як Кость Степанков, Іван Гаврилюк, Лесь Сердюк. Подейкують, що тут довго не міг заснути, випивши коломийської горілки, відомий російський майстер кіно Кіріл Лавров. У готелі є ще й ресторан і навіть більярдний клуб. Часто тут справляли весілля і ворохобили вечори феєрверками. Тепер цей готель переживає свої метаморфози…

Продовжують вулицю приватні помешкання коломийців, а серед них і будинок №74 відомого кардіолога, заслуженого лікаря України Олександра Хом’яка, який любить грати в шахи і має гарну бібліотеку. Далі під №64 впадає у вічі типова школа кінця ХІХ ст. Тоді там навчалися польські діти, а в період ЗУНР – українські. За совітів її добудували, і тепер тут Коломийська загальноосвітня школа №5 І-ІІІ ступенів ім. Т. Шевченка. Якщо ваш прохід збіжиться у часі з шкільною перервою, то вам, можливо, доведеться трохи пригальмувати та пропустити галасливих учнів, які гасають через вулицю сюди-туди, лякаючи шоферів.

Коломийський Окружний Союз Кооператив – це колись була доволі потужна й авторитетна установа. Настільки потужна, що вибудувала окреме модерне приміщення. Звичайно, 1939 року більшовики його привласнили і влаштували там своє райспоживтовариство. Тепер тут разом з ним ділять площу осідки різних фірм. Фактично будівля розцяцькована вивісками й рекламами, за якими ховається чудовий архітектурний витвір українських проектантів 1920-х років.

Старі забудови раптом перебиває типова радянська п’ятиповерхівка під №46. Далі – знову добротні австрійські будиночки аж до перетину з вулицею Т. Шевченка. Є тут і гамірна автозупинка. Перейшовши вулицю, ви опинитесь навпроти церкви святого Михайла та побачите колишній Будинок торгівлі, в якому тепер чим лиш не торгують. Але прецінь ви не приїхали купувати в Коломиї міксер чи пральний порошок? Тож чимчикуєте далі, де на розі вулиці є аптека і крамниця, а над ними — інші приміщення. Але ні туди, ні туди ви наразі не заходите, бо ви знову опиняєтеся перед її величністю ратушею.

Х-ху, одну вулицю, яка ще донедавна була проспектом, подолано! Ви витираєте лоба, протираєте окуляри, якщо їх маєте, і думаєте як ліпше вчинити: податися праворуч від ратуші, на площу Тараса Шевченка, чи спочатку поснідати. Звіривши свій годинник з ратушевим, ви таки вирішуєте випити каву та з’їсти накладуванець.

Особисто мій коломийський сніданок складається з миски вівсяної каші, вареного на м’яко яйця, кухлика міцної запареної в турці кави та шматка хліба з маслом. Але ви подорожні, а їсти в дорозі – це ціле мистецтво, особливо в наш підступний час. Тому покрутіться навколо і за яких 20 хвилин оберіть собі якусь харчівню. Зауважу, що коломийські бари, кафе і каварні прокидаються надто пізно, як на туристичне місто, годині о 9-ій, а здебільшого – о 10-ій. Тому слід перед сніданком оглянути саме вулицю Грушевського, це корисно не лише для очей, голови і ніг, але найперше – для шлунку.

Ось ви замовили філіжанку кави, яйце, булку з маслом, і сонний офіціант приніс вам усе це. Щодо кави, то коломийці, як справжні європейці, знали її здавен. Принаймні ще 1881 року коломийська ґазета «Приятель дітей» вмістила цікавий матеріал про каву, а також рекламний вірш, який годиться нагадати нашим сучасникам:

  А я славна кава,

  Всего світу страва,

  Царі мене п’ють,

  Цукру додають.

  І пани мя’ люблять,

  Що день смачно трублять.

  І жиди мя’ знають,

  Пани величають.

  Мулярі і кравці,

  Ковалі та й шевці,

  Всі для мене, кави,

  Причиняють слави…

Звісно, ви теж любите каву і, звичайно, замовите її. А ще ви оберете каварню з великими вікнами і втупите очі не так у сніданок, як у коломийських панночок. А треба сказати, що в Коломиї є п’ять коледжів, ліцей, профтехучилище, два інститути і, відповідно, велика кількість студенток. До них ще додаємо міських дівчат і сільських, які ходять «льонта» середмістям, і маємо велику живописну картину облич і фігур. І тоді ви цілком погоджуєтеся з всесвітньовідомою коломийкою:

  Коломия – непомия,

  Коломия – місто,

  В Коломиї такі дівки,

  Як пшеничне тісто.

Недавно я чув історію про одного анґлійця з Кембріджа, який завітав до Коломиї. Він буцімто був у 130 містах світу, але, опинившись у Коломиї отак, як ви, сидів у ранковій кафейці, посьорбував гарячий чай з молоком і так задивився на коломийських дівчат, що яйце застрягло йому в горлі і він навіть не встиг крикнути «Гелп мі!». До речі у Галичині віддавна існує такий тип, як «Анґлієць з Коломиї», тобто мудрагель, всезнайко, франт. Між іншим, якщо хтось у нашій діаспорі щось не так писав чи говорив по-анґлійськи, то його називали анґлійцем з Коломиї. У знаменитого Едварда Козака (ЕКО) є навіть гумореска «Анґліки з Коломиї».

Але вищезгаданий анґлієць був справжнім анґлійцем, який мало не вдавився коломийським яйком (його врятував офіціант, за що й отримав 1 фунт стерлінґів винагороди). Щодо анґлійсько-коломийських взаємин, то останніми роками вони помітно пожвавилися. Тепер на коломийських вулицях можна почути живу мову Шекспіра й Твена, можна побачити лондонського професора Даяну Шелепет, яка нагадує героїню детективів Аґати Крісті. Недавно тут побували два відомі англійські журналісти. А за Польщі в Коломиї жив один-єдиний анґлієць на прізвище Вілнеф (Villneune). Звідки він тут узявся – ніхто не знав. Але професор Задорожний, що колись був коломийським гімназистом, а відтак професором Львівського університету, пригадував, що той загадковий містер грав з Франковим сином Петром, що викладав у Коломийській гімназії, у великий теніс. А коли згаданий професор Задорожний навчався у Празькій консерваторії, а заодно ходив до школи англійської мови, то професор-анґлієць якось сказав буцімто є народи, яким легко даються чужі мови, а є народи, яким вони даються важко. До останніх він відніс і українців, на що студент Задорожний заперечив. І тоді сталося диво. Лондонський філолог спитав українця: «А ви часом не з Коломиї?». Здивувалися обидва: анґлієць від того, що студент і справді виявився з Коломиї, а Задорожний від того, що лондонський викладач знає про Коломию…

Але ви щось задовго снідаєте. Дівчата перед вашими очима не перестануть ходити до ночі, а сонце вже на жердку від землі. Платіть хутчій офіціантові та прямуйте до ратуші. Тепер ви знову стаєте плечима до Франка, а очима до Шевченка і крокуєте на історичну площу Тараса Шевченка.

(Далі, може, колись буде)

Микола САВЧУК

Матеріал зі свіжого числа гумористично-сатиричної газети “Патилько”, яку безкоштовно отримують передплатники “Дзеркала Коломиї”.