Репортаж з музею вишиванок за два кроки від столиці Гуцульщини

До села Ільці, де розташована садиба-музей вишиванки, треба йти від “гуцульської столиці” містечка Верховини добрих півгодини. Йти треба під воркотіння Чорного Черемошу, це додає драйву й відбирає нетерплячку.

Музей рідко буває порожнім, сюди завжди приходять туристи, вихователі приводять дітей. А за чотири останні роки тут побувало чимало ветеранів війни на Донбасі. Тут їм лікують душу й заколисують розтривожені нерви.

Цим займається господиня садиби Галина Яцентюк, збирачка старожитностей, народна поетеса, відома під псевдо Галинка Верховинка, так вона і в Фейсбуці зареєстрована.

Для підтвердження своїх слів пані Галина демонструє нам багатометровий паперовий сувій з автографами й словами вдячності від захисників України.

“Онде в кутку висить сорочка мого діда, який прожив 103 роки, – показує на стіну ґаздиня. – А там моя сорочка ще з дівоцтва, там – сорочки синів, внука і внучки, як їх хрестили…”

Серед експонатів – понад сто вишитих сорочок, а також ліжники, килими, рушники, сардаки, – деякі добряче знищені часом і міллю так, що заледве купи тримаються.

Живемо тепер з чоловіком удвох, діти з внуками порозліталися по гніздах, але ми тримаємо тісний контакт…”.

Сама пані Галина також вишиває, а не лише колекціонує вишиття. Мовить, що справжні майстрині ніколи не повторювалися у своїх роботах і ніколи не копіювали чужого. Скопіювати чуже означає скопіювати чужу долю.

Ношену кимось сорочку не можна було продати, а лише передати у спадок рідним, іноді – подарувати “за простибіг”.

Саму вишивку на сорочці треба вміти відчитувати, там закладено багато символів і знаків, це не просто собі красивий орнамент.

Галинка Верховинка, розповідаючи, плавно переводить мову у римовані рядки. А їх, рядків, назбиралося вже багацько, – заледве помістилися у двох поетичних книжках, та ще й розкидані по інших збірних антологіях.

На жаль, часу для нашого спілкування виявилося обмаль – господиня квапилася до онука в школу. Він там має виступати на якомусь святочному заході.

Так що “вібачєйте, дорогі гості, іншим разом побесідуємо з вами скільки душє забажає!…” – цією фразою з нами ґаздиня попрощалася й полетіла до онука.

Іван ДЖИНДЖУРА

Фото: Андрій КАНЯ