Додому Новини Майя Григорчук: “До чужого болю звикнути неможливо”

Майя Григорчук: “До чужого болю звикнути неможливо”

0
Поділитися

Понад півстоліття заглядає в очі маленьких коломиян, слухає дитячі серця, вислуховує дитячі скарги лікар-педіатр першої категорії Майя Григорчук. І хоча не має наукових ступенів і звань, має в Коломиї тисячі вдячних за її вмілі руки, світлу голову, чуйну душу мешканців.

Днями Майя Петрівна скромно відзначила свій 80-літній ювілей – і вдома, і з колективом, який і гадки не допускає відправляти на пенсію цього прекрасного й досвідченого лікаря.

Don Yapon

А самій лікарці, здається, зовсім не треба шпануватися, у різний спосіб підлаштовуватися під молодих колег, – працює у такому ж ритмі і з такою ж віддачею, як у далекі 60-ті, пише “Дзеркало Коломиї”.

Тоді вона, молода випускниця Івано-Франківського медінституту, приїхала разом з чоловіком (хірургом) до незнайомої їй Коломиї і влаштувалася на працю в дитячій міській лікарні. Відтоді й по нинішній день білий халат знімає тільки вдома.

З нагоди ювілею у двох словах відкриємо першу сторінку біографії цієї непосидючої жінки, сторінку, яку – ми впевнені – навіть мало хто з колег лікарки знає.

Народилася на Сумщині в той страшний час, коли люди на Великій Україні пожинали плоди Голодомору, а сталінські опричники розгорнули масштабні репресії – друга половина 30-х. Репресували й батька – директора школи. Останній мамин спогад про батька: перед очима рушив вагон з заарештованими “ворогами народу”. У вікні угледіла свого чоловіка. Тримався обома руками за решітку вікна, а по очах котилися сльози… Ця картинка стояла в мами перед очима до смерті. У 1937-му батька розстріляли. Донька Майя мала на той час рік і два місяці. Про причини арешту й розстрілу не повідомив ніхто. Подейкували, що батько, ще навчаючись у педінституті, писав скарги до Москви про голод на Сумщині. Очевидно, звинувачував представників місцевої влади. Ось і поплатився…

А тепер – про приємніше. Завдяки своїй активності Майя Петрівна 40 років працювала завідувачкою відділення в дитячій лікарні.

Уся родина працює в медицині: донька – лікар у ЦРЛ, там же працюють хірургами зять з онуком. Внучка навчається в медакадемії. Навіть свати – й ті лікарі. Втішають душу двоє правнуків.

Цікавимося секретами такої багатолітньої працездатності.

– Та які там секрети! – відказує лікарка. – Головне в житті – рух. Я все життя перебуваю в русі. Довгий час працювала на півтори окладу. На здоров’я ніколи особливо не скаржилася. Хоч робота з хворими дітьми виснажує нервову систему. Раз таки заробила собі виразку шлунка, – мабуть, від нервів. З дітьми треба працювати дуже обережно. Вони – як полум’я. Від лікарської похибки можуть згоріти миттєво. Та, відверто кажучи, з самими дітьми буває легше, аніж з їхніми родичами. Тут уже мусиш бути психологом і себе стримувати. Часом, спілкуючись з чиєюсь мамою, ловиш себе на думці, що лікарської допомоги потребує більше мама, аніж її чадо.

– Ви щодня стикаєтеся з чужим болем, з дитячим болем. Але ж не можете перейматися кожною дитиною, Вас би так надовго не вистачило, хіба ні?

– Хочете вірте, хочете – ні, але до чужого болю неможливо звикнути. Багато років намагаюся призвичаюватися, – робота така. Але звикнути – ні, неможливо!

Андрій МАЛАЩУК

Читайте також: За що жінки Донбасу люблять гінеколога Ростислава Петруняка з Коломиї. ФОТО