“Як сина ховали, пішов град, били громи й різали небо блискавки”, – мати загиблого Героя Володимира Костюка

У серпні промине чотири роки, відколи бойовики розстріляли “морського котика” – капітана-лейтенанта  ВМС  України Володимира Костюка. Йому  було 33 роки. Знакове число. Це сталося на околицях села Новокатеринівки при відступі українських підрозділів так званим “зеленим коридором”. Тіло свого командира, схилене на корпус “Уралу” й зрешечене кулями, виявили побратими. Володимир до останку прикривав бійців, які вискочили з кузова й кинулися під градом ворожих куль у соняхи…

– Знаєте, я не вірю, що сина нема, – розповідає крізь сльози пані Галина, – я просто шкірою відчуваю поруч його присутність… Моїй доньці Вова сниться постійно, – нічого не говорить, лише стоїть поряд. Мені снився лише двічі: шепоче мені: “Ма, чуєш, ма!” – і я розумію, що він хоче сказати мені, що живий. А другий раз приснився, що телефонує й тої самої: “Ма, чуєш, ма!”. Я уві сні трачу свідомість і відразу прокидаюся…

– Якби не чоловік, – каже Галина Дмитрівна, – то я б, напевно, з глузду з’їхала. Він мене дуже психологічно підтримує, а сам усе горе тримає в собі. Тому й діабет заробив після синової загибелі…

Володимир Костюк провів дитинство  у сім’ї військових. Сім’я постійно кочувала з міста в місто по всьому Союзу. Хлопець ріс серед військовиків.

“У військовому містечку Вова нікого й не бачив, крім солдатів і офіцерів та їхніх родин, – згадує пані Галина, – та й розмови у нас точилися переважно на військову тематику. Тому й сам твердо вирішив стати офіцером”.

Після розпаду Союзу сім’я Костюків перебралася в Україну. Замешкали поближче до батьківського дому (Галина родом з с. Яківки) – в Коломиї.

Володя навчався у 8-й школі, відтак вступив до Одеського інституту сухопутних військ на новостворений факультет “розвідка”. Після закінчення потрапив до Навчального центру “Десна”, спочатку командиром взводу. Брав участь у спільних військових навчаннях “Україна – НАТО”. Мріяв стати “морським котиком” – членом елітного напівсекретного підрозділу спеціального призначення. І став ним. Проходив численні тренінги на виживання.

– І ось невістка мені телефонує, що Вова зібрався в АТО, – розмотує далі клубок спогадів мати героя. – Я, як і кожна мама, розхвилювалася, кажу йому: Вова, не роби дурниць! А він мені так стримано й сухо: “Ма, ти знаєш, хто я за спеціальністю. Це без обговорень…”.

У дитинстві хлопець був душею компанії. “Завжди до хати приводив дітей, і я їм мусила підремонтовувати їхні іграшкові машинки, бо чоловік постійно був зайнятий на роботі. Як підріс – безмежно полюбив гори. Тільки-но приїде додому у відпустку, відразу комусь там передзвонить, рюкзак на плечі – й гайда з хати”.

… І потім настали ті пекельні дні наприкінці серпня 2014-го. Вони виводили колону. Навіть не знали, що перебувають в оточенні. Узагалі нічого не знали.

Володимир їхав на “Уралі” останнім. Кузов ущерть забитий вояками. І тут почався армагедон, – як згадують уцілілі побратими героя, – сепаратисти лупили по колоні з усіх боків. Володя їхав у кабіні з водієм. Сліпа куля поцілила в ногу. Він її перебинтував і дав команду зупинитися й усім покинути машину. Хлопці кинулися урозсип в соняшникові поля.

Останнє, що бійці бачили, – те, як їхній командир їх прикривав. Момент його загибелі не угледів ніхто. Тому ніхто не знає, коли це сталося.

– Як я дізналася, що сина вже нема? – жінку обсідають болісні спогади. – Не мала жодних поганих передчуттів. У понеділок постукав у двері військовий комісар і просто з порога випалив: “Галино Дмитрівно, ваш син убитий”. Мені, як обухом по голові. А ми з чоловіком щойно повернулися зморені з городу в Яківці… Потім, як крізь туман, пам’ятаю, що прибігла сусідка, бо їй сказали, йди подивися, чого так Галя кричить…

Десятого вересня Вову привезли. Їдемо на цвинтар. Сиджу в машині зі Слюзаром. А то таке сонце! А як почалася відправа біля могили, раптом різко похолодало й ушкварив град, потім пішла злива з блискавкою й громом. Грім заглушив автоматні залпи на честь сина. Та лиш від’їхали з цвинтаря, виглянуло сонце…

Боєць 73-го морського Центру спеціального призначення капітан третього рангу Володимир Костюк похований на Алеї Слави в Коломиї.

“Багато людей проходять алеєю, – мовить мати героя, – вітаються, співчувають мені, кажуть: “Тримайтеся!”. Я тримаюся, мене тримають чоловік, донька та ще мої городи. Ви гадаєте, вони потрібні мені, ті городи? Ніскільки. Але, якби не праця на них, я б здуріла…”.

Андрій МАЛАЩУК

Фото: Андрій КАНЯ

Читайте також: “Мій Тарасик повсякчас зі мною”. Як живе родина полеглого Героя України Тараса Сенюка з Коломиї