Материнський героїзм. Жінка з Коломийщини відпустила двох синів в АТО, а потім сама пішла служити у 10 бригаду

Часи, коли творилась історія, ніколи не були легкими. Уже п’ятий рік у військовому протистоянні з російським агресором боронять рідну землю захисники України.

І тільки їхні матері знають як це – жити з мобільним телефоном у руці, щодня чекаючи на довгождане синове: “все нормально, мамо”. Нечуваний сплеск патріотизму зумовив не тільки потужний добровольчий, волонтерський рух. З’явились приклади справжнього материнського героїзму. І про один із них я зараз вам розповім.

Ганна Василик з Мишина, мама трьох дітей, бабуся трьох онуків, до Революції Гідності й не підозрювала, як карколомно може змінитись життєва дорога. Вчителювала у місцевій школі, одружила синів Івана й Михайла, разом з чоловіком виховують меншеньку Василинку, тішились онукам. Листопад 2013 року розділив їхнє життя, як і життя більшості українців і всієї України, на “до” і “після”. Її рідний брат Василь брав активну участь у Революції Гідності, відстояв від початку до кінця, і вже тоді передбачав, що все йде до війни. Тож прямо з Майдану пішов добровольцем захищати східні кордони України. Духовна спорідненість з братом позбавила пані Ганну спокою. Каже, найважче було дочекатись ранку, аби почути голос рідної людини. А потім виснажливе чекання вечірньої розмови – і так щодня.

Найбільше боялась, аби телефон не обізвався вночі… Тим часом сини Іван і Михайло терміново повернулись з закордонних заробітків, хоча мама всіма силами намагалась відгородити їх від страшної реальності. Рішення хлопців було непохитне: обидва зголосились до війська. На мамині благання відповіли: будемо чекати, поки ворог сюди прийде? Як потім своїм дітям в очі дивитися?

Обидві кровиночки у березні 2015 року разом пішли добровольцями у 80 десантно-штурмову бригаду, причому один із хлопців за станом здоров’я не підлягав військовій службі. Але бажання захищати рідну землю було сильніше. Коли мама дізналась, що вони разом ходять на завдання, разом ризикують – постійна тривога за рідних перетворила її життя у суцільний жах, підкріплений тотальним нерозумінням односельців, знайомих. Пані Ганна відчула гостру потребу щось міняти в житті. Вирішальним кроком у нове життя стало оголошення у газеті: військкомат запрошує на контрактну службу. Вона цілий рік оббивала поріг військкомату. Пройшла купу співбесід. Її вмотивованість переконала найзакореніліших бюрократів. Останнім аргументом стали її слова: якщо там мають гинути мої діти, то буду гинути і я. Звісно, розуміла, що Василинці буде тяжко без мами. Але усвідомлювала, що її місце – серед військових.

У навчальному військовому центрі виявилась найстаршою. Але перед жодними випробуваннями не відступила. Пліч-о-пліч з молодими побратимами долала смуги перешкод, премудрості сучасної науки військового зв’язківця, всі труднощі армійських буднів. На відмінно здала усі нормативи. У військовій частині першим питанням було: чи готова рушити у зону АТО? Відповідь пані Ганни була безапеляційною: “у мене в АТО вже троє рідних бійців, тож інакшого шляху для себе не бачу”…

Сини і брат налаштовували її бути сильною. Казали: мамо, у зоні АТО ви не маєте права розслабитись ні на секунду. Постійно треба бути напоготові, адекватно оцінювати ситуацію, усвідомлювати, що відбувається – від цього залежить життя. Найбільший ворог там – паніка. Найстрашніше їхати по так званій мирній території, розминатися з цивільним транспортом – ніколи не знаєш, що від кого чекати. Непрості військові будні, вражаючі приклади героїзму 20-річних бійців, тяжкі наслідки посттравматичних синдромів день за днем перетворювали Ганну Василик у мудрого порадника. Набагато молодші побратими звертались до неї, як до мами, і в її великому материнському серці знайшлося місце для всіх. Заочно здобуває освіту психолога, самостійно обрала тему для наукової роботи: “Соціально-психологічна адаптація учасників АТО – захисників Батьківщини”. Тож тепер вона – ТВП психолог 10 Окремої гірсько-штурмової бригади.

У частині пані Ганну так і називають: мамою. Мабуть, це найвище визнання для жінки – і в житті, і в армії. Зворушливим був момент, коли після шикування воїни карбували крок, аж раптом прозвучала команда взводного: рівняння на маму! І стрій віддав шану Ганні Василівні, яка ледь стримувала сльози від розчулення. Зізнається, що всі бесіди з побратимами веде справді з позиції матері. І ставиться до них, як до своїх дітей. Не раз переконалась, що це взаємно: вони бояться підвести маму. А вона хвилюється за всіх, просить телефонувати в будь-який час, з усіх питань. Молиться за своїх підопічних, затерпає серце, як чує, що її діти – на передовій. А найбільше щастя для Ганни Василівни – коли вони всі живі-здорові повертаються додому, до своїх матусь, дружин, діточок. Мабуть, справжнє материнство не має меж. Українські матері не тільки народжують героїв, а й самі стають героями сучасної української історії.

Василина КОЖУШНА, Вільний голос